Передмова: Буковинський державний медичний університет входить до славної когорти поважних за віком вищих навчальних закладів України.
1 березня 2021 року виповнюється 90 років від дня заснування університету як нового вищого медичного навчального закладу України, а 2019 року минає 75 років від початку його діяльності на Буковині після передислокації  з Києва і перейменування на Чернівецький державний медінститут.
Заснування та функціонування цього вищого навчального закладу має своє­рідну історію:
 
  • Київський виробничо-медичний інститут (1931-1936);
  • 2-й Ки­ївський державний медичний інститут (1936-1944);
  • Чернівецький державний медичний інститут (1944-1997);
  • Буковинська державна медична академія (1997-2005);
  • Буковинський державний медичний університет (з 2005).
Створений в 1931 році вищий навчальний заклад, пройшов великий шлях трансформації в теперішню Буковинський державний медичний університет (БДМУ). Від часу заснування до сьогодення під впливом різних обставин змінював як назву, так і дислокацію, університет ніколи не змінював статусу вищого навчального закладу і не поривав сво­єї діяльності, готуючи висококваліфікованих спеціалістів-лікарів.

Характеристика  епохи

Перша світова війна (1914–1918), жовтневий переворот 1917 року, громадянська війна (1918–1922), що закінчилася створенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у 1922 році, спричинили небачену розруху і безлад у державі, у господарстві, у громадському і духовному житті всіх верств населення. Лише у світовій і громадянській війнах загинуло більше третини українських лікарів. Майже вся наявна на той час інтелігенція, що не визнала радянської влади, від 1917 року емігрувала за кордон. За відмову співпрацювати з новою більшовицькою владою частину інтелігенції було розстріляно, відправлено у в’язниці і табори. Україна, як і Росія, залишилася практично без учителів, лікарів, фармацевтів, інженерів.

Кого переконаннями, а кого примусом новій владі вдалося залучити до співпраці ту мізерну частину інтелігенції, яка з різних причин (за віком, станом здоров’я, за сімейними обставинами) не змогла емігрувати. Але в тих тяжких умовах ця невелика частка інтелігенції не могла забезпечити вирішення посталих перед новою владою та державою негайних завдань. Вкрай сутужно з лікарськими і фармацевтичними кадрами на теренах СРСР було упродовж всього періоду становлення радянської влади.

Наприкінці 20-х років всі переконались, що ніякі плани і принципи, гасла і засади побудови соціалізму, у тому числі й соціалістичної системи охорони здоров’я, не можуть бути виконані без належного кадрового забезпечення. Проблема фахових кадрів стає катастрофічною. Гасло більшовиків «Кадри вирішують все» вимагало у найкоротший строк ліквідувати посталу проблему. Розпочалася реорганізація наявних університетів. Відкривалися різного типу нові навчальні заклади.

Однак для навчання у створених інститутах і робфаках не вистачало освіченої молоді. Для ліквідації масової неграмотності населення – найперше молоді – негайно було створено систему різного типу нових шкіл (вечірніх, недільних, фабрично – заводських) та різноманітних курсів – «лікбезів».

Вирішення  проблеми  кадрів  у  медицині

У 20-х роках, в умовах критичної нестачі лікарів і фармацевтів, почалося творення соціалістичної системи охорони здоров’я. Тотальна нестача медичних кадрів стала однією із причин призначення у 1925 році наркомом охорони здоров’я України робітника, члена ВКП(б) Д. Єфімова, який перед призначенням на посаду пройшов місячну медичну підготовку. Він керував медициною і фармацією України впродовж 1925–1929 років. У медичних закладах на посадах лікарів, у більшості своїй, працювали фельдшери, медсестри, акушерки, зубні лікарі.

Згідно з Постановою Ради Народних Комісарів (РНК) УРСР від  12 червня 1930 року «Про реорганізацію вузів і втузів та передачу їх у підпорядкування відповідних Народних Комісаріатів» всі навчальні заклади медичного профілю були передані у підпорядкування Народному Комісаріату Охорони Здоров’я (НКОЗ) УРСР. Для скорішого вирішення кадрової проблеми в медицині та фармації замість медичних факультетів університетів і Вищих жіночих медичних курсів було створено медичні інститути, що сприяло збільшенню чисельності студентів. Для підготовки лікарів із робітничої і сільської молоді при медінститутах відкриваються денні і вечірні робфаки. Але підготовка медичних фахівців на робфаках виявилася неможливою. Тому робфаки протягом трьох місяців від їх заснування було ліквідовано, а натомість у 1931 році розпочато організацію виробничих медичних інститутів, які отримали назву «лікарня-інститут» («лікарня-ВУЗ»). Вперше в історії вітчизняної та світової медицини була спроба у Харкові та Вінниці відкрити інститути заочної медичної освіти, які зразу ж було ліквідовано, як нездатні готувати фахівців медичного профілю.

Виробничі інститути відкривалися на базі кращих лікарень і призначалися для підготовки за скороченою програмою лікарів із числа середнього медперсоналу (фельдшерів, медсестер, зубних лікарів), які мали медичну практику. Названі категорії медпрацівників вже працювали на посадах лікарів, виконуючи їх обов’язки без лікарського диплома.

В Україні упродовж 1931 року «лікарні-інститути» було створено в Києві, Харкові, Одесі, де уже існували державні медичні виші, а також у містах Вінниці, Запоріжжі, Житомирі, Полтаві, Кременчуку, Кіровограді, Миколаєві і Херсоні, де вищих медичних навчальних закладів не було. Упродовж 1934–1936 років виробничі інститути у Вінниці, Запоріжжі, Києві, Одесі та Харкові відповідними рішеннями Ради Народних Комісарів УСРР було реорганізовано в державні медінститути. В інших містах після першого випуску «інститути-лікарні» ліквідовано, як не здатні забезпечити належну підготовку лікарів. Так у 1934–1936 роках державними вищими навчальними закладами України стали 2-й Київський, 2-й Харківський та 2-й Одеський медичні інститути.

Заснування  Київського  виробничо – медичного інституту, 

його  становлення  та  діяльність

У Києві на Лук’янівці за проектом архітектора В.Н. Ніколаєва у 1885–1904 роках була споруджена на кошти меценатів Бродських, Гальперіних, подружжя Заксів та Френкелів Київська єврейська безкоштовна лікарня: багатопрофільна, із найсучаснішим на той час оснащенням і висококваліфікованим медперсоналом, із єдиною в Києві медичною бібліотекою, книгами якої користувався і медфакультет Київського університету Св. Володимира. У цій лікарні працювали такі світила медицини, як Г.М. Мінх, О.П. Вальтер, В.Ю. Чаговець, В.О. Караваєв, О.Ф. Шимановський, М.В. Скліфосовський, М.Б. Юкельсон та інші. Здобутки лікарні, її авторитет і поширена слава в Україні та всій царській імперії зацікавили навіть відомих діячів мистецтв. Лікарню відвідали письменники Л.М. Толстой, В.Г. Короленко, Шолом-Алейхем, художник Врубель. Після жовтневих подій 1917 року Єврейська лікарня була перейменована в Першу Київську робітничу, а пізніше – у Першу радянську лікарню (нині Київська обласна клінічна лікарня по вулиці Багговутівській, 1). У новій назві лікарні слово «Перша» означало – найкраща за рівнем фахової діяльності і оснащенням. Тобто, посідала перше місце серед лікарень Києва.

Згідно з постановою Ради Народних Комісарів (РНК) УРСР від 12 червня 1930 року «Про реорганізацію вишів і втузів та передачу їх у підпорядкування відповідних Народних Комісаріатів» всі навчальні заклади медичного профілю були передані у підпорядкування Народному Комісаріату Охорони Здоров’я (НКОЗ) УРСР. Для скорішого розв’язання кадрової проблеми в медицині та фармації замість медичних факультетів університетів і Вищих жіночих медичних курсів було створено медичні інститути, що сприяло збільшенню чисельності студентів.

Для підготовки лікарів із робітничої і сільської молоді при медінститутах відкриваються денні і вечірні робфаки. Але підготовка медичних фахівців на робфаках виявилася неможливою. Тому робфаки протягом трьох місяців від їх заснування було ліквідовано, а натомість у 1931 році розпочато організацію виробничих медичних інститутів, які отримали назву «лікарня-інститут» («лікарня-ВУЗ»). Вперше в історії вітчизняної та світової медицини була спроба у Харкові та Вінниці відкрити інститути заочної медичної освіти, які зразу ж було ліквідовано, як нездатні готувати фахівців медичного профілю.

Виробничі інститути відкривалися на базі кращих лікарень і призначалися для підготовки за скороченою програмою лікарів з-поміж середнього медперсоналу (фельдшерів, медсестер, зубних лікарів), які мали медичну практику. Названі категорії медпрацівників вже працювали на посадах лікарів, виконуючи їх обов’язки без лікарського диплома.

В Україні упродовж 1931 року «лікарні-інститути» було створено в Києві, Харкові, Одесі, де уже існували державні медичні виші.

 1 березня 1931 року засновано навчальний заклад – Київський виробничо-медичний інститут  на базі Першої Київської робітничої лікарні (теперішня обласна клінічна лікарня на вул. Багговутівській, 1 м. Києва). На прохання Народного комісаріату охорони здоров’я, Рада Народних Комісарів Української Соціалістичної  Радянської  Республіки  (УСРР)   Постановою  № 1049 від 25 липня 1936 року реорганізувала Київський виробничо-медичний інститут з 1 вересня 1936 року в 2-й Київський державний медичний інститут (2-й КДМІ)  із лікувальним факультетом.

 1931 року здійснено  три  набори  студентів  (у червні  –  42  особи, у серпні – 64, у грудні – 112).

Хворі з Києва й усіх регіонів України прагнули потрапити на лікування саме в клініки 2-го КДМІ. Особливо якщо мали потребу в хірургічному лікуванні, в неврологічній, акушерській і гінекологічній допомозі, лікуванні туберкульозу, інфекційних хвороб. Досконала навчально-матеріальна база, укомплектованість кафедр знаменитими у вітчизняних і закордонних наукових колах професорами та доцентами забезпечили сприятливі умови для повноцінної навчально-виховної,   науково-дослідної   та    лікувальної    діяльності    2-го    КДМІ.

Михайло Борисович Юкельсон

18 листопада 1931 року – на базі хірургічного відділення виробничого інституту створено першу в Україні нейрохірургічну клініку на 15  ліжок (тепер Київська Обласна Клінічна Лікарня),  яку очолив професор М.Б. Юкельсон (1867–1938).

ЮКЕЛЬСОН Михайло Борисович   керував хірургічною клінікою (спочатку Київської єврейської, після  революції  1917 року  –  1-ї   Робітничої   лікарні,   пізніше   клініки 2-го КДМІ) упродовж 1910–1938 років

У 1932 році проведено два набори (у квітні та серпні по 200 осіб). Відібраних абітурієнтів – працюючих медсестер та фельдшерів, які мали документи про медичну освіту та практичний досвід роботи 2 роки і більше, – без іспитів зараховано на другий курс виробничого інституту. Особливо складно, з великими зусиллями, впродовж трьох місяців набирали першу групу студентів – 42 особи.

Після трьох років навчання у 1934 році відбувся перший випуск дипломованих лікарів. Із зарахованих 1931 року для навчання 218 осіб диплом лікаря отримали 42 випускники. Наступного 1935 року, із зарахованих у 1932 році до інституту 400 осіб, диплом лікаря отримали 34 випускники.

У 1934–1936 роках державними вищими навчальними закладами України стали 2-й Київський, 2-й Харківський та 2-й Одеський медичні інститути.

16 липня 1936 року —  Постановою Раднаркому УСРР № 1049 (фото) Київський  виробничо-медичний  інститут  реорганізовано  з   1   вересня 1936 року у Другий Київський державний медичний інститут з лікувальним факультетом.

Всі відділення 1-ї Робітничої лікарні Києва стали клініками 2-го КДМІ.

Багато кафедр у 2-му Київському медінституті очолили відомі у світі науковці.

Читайте такожАрхівні світлини науковців 2-го Київського державного медичного інституту

 2-й Київський державний медичний інститут (2 КДМІ) функціонував у Києві до липня 1941 року.

Подальша доля 2-го КДМІ до 1944 року пов’язана з 1-м Київським державним медичним інститутом, об’єднаних у Київський державний медичний інститут, що був дислокований у Челябінськ, де проводив підготовку фахівців у воєнний період.

Із завершенням бойових дій на території України 1-й Київський державний медичний інститут повернувся до Києва, а колектив 2-го Київського державного медичного інституту в жовтні 1944 року був переведений на Буковину і на його базі був створений Чернівецький державний медичний інститут.

.

.

.

 
.
.
.

Джерела: Від Києва до Буковини протягся історичний шлях Буковинського державного медичного університету / Т. М. Бойчук, В. І. Білоус. – Чернівці: Місто, 2019. – 150 с.

.

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Print Friendly, PDF & Email

Залишити відповідь